1. Оптичний метод (руйнівний)

Товщина шару визначається шляхом мікроскопічного вимірювання поперечного перерізу покриття. Розріз покриття може бути отриманий за допомогою спеціального свердла (конічний отвір) aбo фрези (зріз під кутом). На поверхні зразка з органічним покриттям маркером контрастного кольору заштриховують ділянку, виконують зріз під заданим кутом до поверхні. Товщина шару визначається за допомогою мікроскопа, встановленого над вирізом.

2. Метод магнітної iндукції (неруйнівний)

Товщина шару на магнітній електропровідній основі визначається шляхом установки електромагнітного зонда вертикально на зразок до повного контакту з покриттям, в результаті чого виникає електричне поле. Зміна цього поля залежить від відстані між зондом i основою. Цей сигнал вимірюється i перетворюється в відображуване значення товщини шару.

Спочатку вимірюють загальну товщину металевого i полімерного покриття. Після видалення шару фарби товщину металевого покриття вимірюють в тому ж мicцi. Різниця між значенням загальної товщини i значенням товщини металевого покриття дорівнює товщині полімерного покриття. Органічне покриття видаляють за допомогою відповідного розчинника.

Даний метод застосовується для визначення стійкості до розтріскування та адгезії органічного покриття на металевій основі при згині зразка паралельно напрямку прокатки на 180 ° до відсутності тріщин.

Зразок спочатку загинають під кутом від 135° до 180° (органічне покриття із

зовнішнього боку згину), потім поміщають між паралельними плитами пресу для випробування на згин з прикладанням зусилля, що безперервно збільшується, до досягнення безпосереднього контакту між сторонами зразка.

Якщо на поверхні покриття відсутні тріщини, то стійкість до розтріскування при першому згині відповідає 0Т. У разі наявності тріщин продовжують випробування зазначеним вище способом. При відсутності тріщин при другому згині стійкість становить 0,5T. При наявності тріщин зразок згинають втретє. При відсутності тріщин стійкість покриття складе 1T. Зразок згинають до зникнення тріщин на поверхні покриття.

Для визначення адгезії органічного покриття прозору липку стрічку завдовжки приблизно 75 мм треба помістити по довжині згину i розгладити пальцем для досягнення кращого контакту з покриттям. Тримаючи за вільний кінець, стрічку повільно знімають довжиною від 0,5 см до 1 см під кутом, по можливості, близьким до 60° до випробовуваного зразка. Т-згин, при якому не наступає відшарування органічного покриття від металевої основи, визначає стійкість до втрати адгезії.

Даний метод описує процедуру визначення стійкості до розтріскування i адгезії органічного покриття на металевій підкладці шляхом вдавлювання сферичного пуансону з повільною деформацією.

Використовуються: прилад для випробування лаків i фарб з гідравлічним приводом, що забезпечує постійну швидкість (12 +/- 6) мм/хв, прилад для нанесення гратчастих надрізів, лупа зі збільшенням 10Х, прозора липка стрічка.

Для визначення стійкості до розтріскування тестову панель закріплюють між фіксуючим кільцем i прес-формою випробовуваною поверхнею вгору, щоб кінець пуансона торкався тестової панелі. Автоматично кнопкою «Вперед» запускають процес витяжки. Поточне значення глибини витяжки відображається на електронному цифровому лічильнику, процес завершується при досягненні обраного значення “6.0”, “7.0” i т. д.

Стійкість до розтріскування оцінюють на деформованій ділянці за допомогою лупи з 10-ти кратним збільшенням. Позитивним результатом випробувань є відсутність тріщин.

Для визначення адгезії на тестовий зразок наносить надрізи у вигляді решітки за допомогою різця. Перевіряють, щоб гратчастий надріз знаходився по центру сферичного пуансона i деформують шляхом вдавлювання до заданої глибини лунки. Приклеюють центральну частину стрічки на деформовану куполоподібну ділянку паралельно до одного ряду надрізів i розгладжують на відстані 20 мм з кожного боку. Колір пофарбованої поверхні, що проступає крізь стрічку, свідчить про достатній контакт стрічки з поверхнею. Через 1 хвилину видаляють стрічку, притримуючи за вільний кінець i зриваючи її за 0.5-1 секунди, по можливості під кутом 60° до панелі.

Адгезію оцінюють після видалення клейкої стрічки. Позитивним результатом випробування є відсутність ознак відшаровування надрізаних квадратів

Цей метод описує процедуру визначення стійкості до розтріскування i адгезії органічного покриття на металевій основі при швидкій деформації в одиницях сили, яку може витримати зразок.

Метод застосовується для прокату товщиною не менше 0.25 мм.

Випробовуваний зразок поміщають на ковадло під бойок тією стороною вниз, яка повинна бути випробувана (випробування на зворотний удар) i фіксують за допомогою притискної муфти. Піднімають вантаж масою 1000 г на задану висоту (використовуючи градуювання направляючої труби) i дають впасти вантажу на зразок. Потім розглядають покриття за допомогою лупи для виявлення тріщин.

Для визначення адгезії на тестовий зразок наносить надрізи у вигляді решітки за допомогою різця. Після ударного впливу, що чиниться на зворотну сторону зразка в місці нанесення решітки, прозору липку стрічку завдовжки приблизно 75 мм поміщають на деформований прогин, розгладжують пальцем для досягнення кращого контакту з покриттям. Тримаючи за вільний кінець, стрічку повільно знімають протягом від 0,5 см до 1 см під кутом, по можливості, близьким до 60° до випробовуваного зразка. Стійкість проти відшарування оцінюють після видалення стрічки, втрата адгезії не допускається.

Енергія удару, в джоулях (Дж), при якій не наступає утворення тріщин визначає стійкість органічного покриття до розтріскування при швидкій деформації.

Енергія удару, в джоулях (Дж), при якій не наступає відшарування органічного покриття визначає адгезію покриття при швидкій деформації.

Метод вимірювання відносної твердості полімерного покриття заснований на утворенні механічних пошкоджень при впливі на покритгя олівцями різного ступеня твердості від 6B до 6H. 

Випробування   гладкої   поверхні   дає   точніші   результати,   але   метод   також застосовується i до текстурованих поверхонь. Чим більше  виражена текстура покриття, тим більше похибка результатів.

Використовуються: олівцевий твердомір, набір олівців для малювання Cretacolor aбo Faber Castell; механічна машинка для заточування олівців; абразивний папір №400

За допомогою механічної машинки заточують олівці таким чином, щoб отримати плоский, ідеально округлий зріз якомога точніше під прямим кутом до осі олівця. Графіт повинен бути без щербин, ідеально циліндричної форми, довжиною 6 мм.

Випробування проводять на трьох ділянках поверхні – по краях i в центрі зразка. За допомогою затиску олівець фіксують у циліндричному отворі під кутом 45° до поверхні покриття i штовхають твердомір вперед. При цьому в горизонтальному положенні кінчик олівця передає на лакофарбове покриття навантаження, рівне (7,5 +/- 0,1) Н. Серію випробувань проводять до тих пip, поки не буде визначено найтвердіший грифель, що не знімає поверхню покриття на мінімальну довжину 3 мм, олівець необхідно заточувати перед кожним використанням.

Значення твердості органічного покриття висловлюють значенням твердості самого твердого грифеля, який не знімає покриття більш ніж на 3 мм.

Цей метод визначає процедуру оцінки ступеня затвердіння фарби за допомогою визначення стійкості органічного покриття на металевій основі до дії розчинників.

Використовуються: прилад з випробувальним наконечником з круглою контактною поверхнею, здатний здійснювати поздовжні рухи вперед i назад (подвійний хід) із зусиллям 0,05 +/- 0,01 MПa, абсорбуючий матеріал (повстяна циліндрична вставка), розчинник.

На дисплеї приладу встановлюють необхідну кількість подвійних рухів. Випробовуваний зразок фіксують затискним гвинтом i розташовують наконечник з повстяною вставкою, просоченою розчинником на поверхню з органічним покриттям. Шляхом натискання кнопки «Пуск» починають pyx із вказаною кількістю ходів. Швидкість тертя приблизно 1 подвійний pyx за 1 секунду. Протягом усього випробування абсорбуючий матеріал повинен бути просоченим розчинником.

Результат випробування вважають позитивним, якщо після зазначеної кількості подвійних рухів не просвічується основа зразка.

Цей метод описує процедуру інструментального вимірювання колірної відмінності за допомогою спектрофотометра. Вимірюють значення координат кольору Х, У i Z стандартної колірної панелі (далі в тексті «стандарт»), а потім значення зразка. Колірну відмінність між двома вимірами розраховують за допомогою значень координат кольору.

Використовуються: спектрофотометр Konica Minolta CM-3600А, набір калібрувальних пластин.

Спектрофотометр калібрують відповідно до інструкції виробника.

Вимір проводять в хвильовому діапазоні з інтервалом 10 мм в спектральному діапазоні від 360 нм до 740 нм за допомогою сферичної геометрії d: 8. В першу чергу визначають триколірні координати стандарта, потім триколірні координати зразка. Використовуючи отримані координати розраховують колірну відмінність i iї компоненти, застосовуючи формулу CIELAB:

ΔE* ab = √ (ΔL*)2+ (Δa*)2 + (Δb*)2

Вмонтоване в спектрофотометр пpoгpaмнe забезпечення розраховує i видає на екран монітора абсолютні значення колірної відмінності.

Результати виражають у вигляді значення колірної відмінності з використанням відносних координат кольору ΔL* Δa* Δb*  в доповненні до сумарної колірної відмінності ΔE* ab.

Блеск является одной из важнейших характеристик внешнего вида рулонной продукции, окрашенной по технологии койлкоутинга.
Этот метод описывает процедуру определения зеркального блеска органического покрытия на металлической основе.

Зеркальный блеск, это отношение светового потока для указанного источника и при определенным угле, отраженного от поверхности образца к световому потоку, который отражается от стекла с коэффициентом преломления 1,567 в зеркальном направлении.

Для определения шкалы зеркального блеска используют плоскую полированную черную стеклянную пластинку с коэффициентом преломления 1,567 и устанавливают значение блеска равное 100 единицам для углов измерения 20º, 60º, 85º.

Используется: блескомер для измерения зеркального блеска при угле падения-отражения света 60º, калибровочный эталон, рекомендованный производителем прибора.

Прибор калибруют путем измерения блеска калибровочного эталона. Если значения совпадают с величиной, указанной на футляре эталона, прибор готов к применению. Если нет, следует выполнить процедуру калибровки.

Измерение блеска проводят не менее чем на трех разных участках окрашенного образца, по краям и в центре. Блескомер устанавливают апертурой вниз на окрашенный образец, помещенный на ровную горизонтальную поверхность, и измеряют значение блеска под углом 60º. Результат измерения выражают в единицах блеска, как среднее значение считанных показаний.